словавіршіпрозабіографіявідгукиe-mail
словавіршіпрозабіографіявідгукиe-mail
| 1Той, хто вслуховується у
хід секундної стрілки не може не бути філософом.2Він може сидіти, лежати
або стояти, нічого не бачити і (або) бачити все.3.І він усвідомлює, що справжнього
часу немає, є тільки минуле і майбутнє.4.Спогади і мрії.5.Все інше суєта
суєт і все суєта. 2.Той, хто вслуховується в хід секундної стрілки знає, що час і простір видумали ті, хто невзмозі оцінити все суще категорією стану.2.І що в одиниці життєвої енергії вміщується вся історія людства.3.Вже забута і ще не пережита.4.Все ж інше суєта суєт і все суєта. 3. Той, хто вслуховується в хід секундної стрілки розуміє, що це може бути годинниковий механизм бомби його внутрішнього змісту. 2.І що |
саме це і є самопізнання.3.Але ніхто не знає,
коли станеться вибух.4.В чому і полягає Велика Таїна Божа.5.І тому залишається надія, що все це ще можна змінити.6.В чому і є Велика Милість Божа.7. Все ж інше суєта суєт і все суєта. 4….Але коли все ж таки станеться вибух, то обов‘язково віднайдуться ті, кому буде про що подумати.2.Ще більше буде тих, кому буде про що поговорити.3.Та навряд, щоб хоч один зрозумів.4.Що він їв, пив і носив одяг, задля того, щоб хоч щось мати спільне зі всіма іншими.5.Тими, хто не вслуховувався у хід секундної стрілки.6….Але це вже зовсім інша суєта.7.І зовсім інша суєта суєт.
|
Вона казала, що його вже не буде…
Пестила моє волосся, зиркала очіма і прохала аби я файненько вибив доріжки –
до приходу іншого небесного гостя.
Я дякував Богу за терпіння!
Воно – омріяне: сивими туманами поміж суворих дністорвських скель, горящими
на городах ковеньками, злегка примороженими пахучими осінніми яблуками…
Принести зимної криничної водички, набити патиків і сидіти притулившись до тепленької
грубки, яка добряче встигла заскучити за справжнім вогнем, справжньою сажею
та справжнім гарбузовим насінням,яке полюбляє пражитись на старому пригореному
декові.
…Розмовляти з бабусею про різні життєві дива… З дідом – по сто п‘ятьдесят з
мамалигою, зі шкварками та часником…
…Потім прохолодному ганку затягнутися кам‘янець-подільською “Примою” і відчути,
як дбайливо і мудро плекає Господь плетиво часу…
…Як розділює його на на різноманітні проміжки, наділяючи кожний з них своєю
долею, а потім знову зв‘язує їх в один великій вузлик із неосяжності Божого
задуму.
Ага… А, воно ні з кім не порадившись, ні в кого не запитавши дозволу, не сповістивши
навіть найближчим родичам і друзям…явило себе світу…
Останній подих тепла… залотаве й павутинне…Бабине Літо…
Але… ми вже встигли з‘їздити в Чернігів.
24.10.02 Київ
НЕБО ПЛАЧЕ
( Етюд)
Небо плаче.
Серед всієї цієї суєтності великого міста небо дарує час на роздуми.
Отак прямо бере і зупиняє, незважаючи ні на розклад електропотягів, ні на черги
за цукром, ні на автомобільні пробки, ні на передвиборчі кампанії, взагалі ні
на які "кумпанії", ні на які сльози, обіцянки, гроші, ноти, погляди,
радіохвилі…
Небо зупиняє…
Хтось під парасолькою втікає. А-а, тікай, тікай, від себе не втічеш !
Когось зупиняє під деревом, когось біля під'їзду, а когось просто на відкритому
місці, вкопує, тримає нерухомо, живим хрестом,з запрокинутою головою, з розведеними
руками…Стій! Стій! Я зловлю тебе в долоні !
Стій! Я зловлю тебе вустами!
Іди, іди дощику- дам тобі борщику!
Іди, іди дощенько- відчиню тобі серденько!
Іди, іди…іди, іди…
Мокрі коси, на обличчі сльози, сльози неба, легкі літні матерії обтягують тіло. Хочеться танцювати, співати, кричати! Так добре! Люди, ви бачите, як мені добре, я щасливий! Ось так, тут, під дощем, мокрий, холодний я сміюся, мені добре!
Я сміюся, я так давно вже не сміявся, я розівчився сміятись, та ось я знову сміюся! Ходіть до мене! Давайте разом, я хочу танцювати! Гей-да-на, да-на, гей! Гей-да-на, да-на, гей!
З під'єзду виходить дівча років чотирнадцяти і просить запалити. Таке миле,
дитяче обличча, Боже, як же ж тебе звати ?
Таня, Іра, Наташа, а може - Віра, а може - Надія, а може…?
Боже, як хочеться, щоб тебе звали Софійкою, але ж звідки у тебе може бути таке
ім'я.
Погляд у відповідь був вразливо кам'яний і бездумний.
- Ні, немає.
- Вибачте - сором'язливо шепочуть чорняві дитячі очі з якоюсь штучною дорослістю.
А платячко мокре- мокре, гармонійними лініямі обгортає тіло. І десь з підсвідомості з'являється туга : "Не довго тобі вже залишилось…" І зникає туди ж у підсвідомість.
О-ох! Цей безкінечний ланцюг Вибору. Кожної секунди, кожної хвилини, кожною години, кожного дня,кожного тиждня, клжного місяця, кожного року,кожних п'ять років…
Але ж вибір є Вибір.І саме цей Вибір, який не фіксується ні вяких бюлетнях, ні в яких протоколах, саме його потрібно постійно відчувати і розуміти те , що одного разу він вкарбується у твою душу і ніякі адвокати не зможуть тебе позбавити від нього.
Старенька бабця розгортає сміття в надії знайти у ньому ціленьку пляшку; молодий чоловік червнуватий з хакі в інвалідному візку просить милостиню; контролери знущаються зі студентки- першокурсниці; міліціонери роблять "шухер";
за стіною - тук-тук,
під стіною - шур-шур,
над стіною - гу-у…
Небо бачить це все - і плаче…
26.05.99 Київ
ПАЛЬЦІ ЧАКЛУНКИ
(Етюд)Моїй любій Оленці
Немає часу…
Немає жодної з чотирьох сторін світу…
Снігом у теплих дівочих долонях простір розтанув у чарівній темряві,пронизаній
хвилями неймовірної насолоди..
Пальці Чаклунки з придатною майстерністю перетворювали їх на віночки, вплітаючи до них різнокольорове сяйво найвіддаленіших зірок: яскравосинє,перламутрове,жовто-червоне…
Вся ця палітра нараховувала таку різноманітність кольорів ,якої невдасться досягнути у своїх творіннях жодному земному генію,навіть при найсхильнішому відношенні до нього з боку провіденціальних сил.
Там, десь у недосяжній височині, над міріадами світів і безліччю трагедій… поза часом… поза простором… ледь-ледь були чутні ніжні подихи двох кришталевих дзвіночків. Вони тремтіли подібно до ранкової роси і переливалися, переливалися незрозумілими ,але настільки чудовими звуками, які не залишали жодного сумніву у їхній святості.
І тільки Пальці Чаклунки вирізняли з темряви дві невидимі павутинки,що були тісно пов'язані з дзвіночками,і тільки Пальці Чаклунки-наче Доля,стискали і перетворювали їх в єдине ціле, і тільки це єдине ціле могло подарувати Всесвіту-Нове Життя.
І раптом… відбувається щось жахливе: з'являється час… чотири могутні сторони світу і три жорстокі координати заковують мене у незламні кайдани...
Але що ж це було..?
Що це зі мною відбувалося..?
А-а…це поцілунок…
Це був її поцілунок.!?
2.04.99,м.Київ
Азовський етюд
("Розходився,розгулявся…")
Розходився,розгулявся вітруган по степу,просвистів нагайкою свою вільну пісню.
Трішки від татарина,трішки від русина,від козака запоріжського,та й від козака донського.
Різануло правдою по вусі.
"Пам'ятаю,як хилилися голови чубаті; пам'ятаю, як журилися бороди косматі;
пам'ятаю,як кривилися бусурмани бриті; пам'ятаю,як шукали землю заповідану,і
Ігнат'єві молитви саме я носив до неба,й через мене було дано цьому "руському
Мойсею" не водити сорок років християн по степу,а осісти на полях,що поблизу
моря і вирощувати хліб,і в століттях передати дітям-внукам Віру."
І схилились перед Вільним степовії трави,приласкались морські хвилі, втішились
кургани і пташки тріумф вінчали різнобарвним щебетанням…
Тільки не вклонились азовстальські труби - то Бог їм на те і суддя.
А ти спи моя дивна своїм міцним дитячим сном,благословенним небесами.
Спи під прикриттям витвору рук людських зі скла,заліза та бетону.
Спи,доки є на те час.
Спи,доки незастукотіло під під'їздом доміно.
6 липня 1999р.
м.Маріуполь
словавіршіпрозабіографіявідгукиe-mail